Володимир Воробей: «Нам потрібно більше компетентних людей, які готові виконувати ті призначення, які необхідні інституціям і суспільству»

241A466811111

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Володимир Воробей, експерт з регіонального розвитку, бізнес-моделювання та розробки бізнес-стратегій, засновник агенції економічного розвитку PPV Knowledge Networks зустрівся з учасниками магістерської Програми з публічного адміністрування УКУ щоб поговорити про те, для чого існують публічні інституції, як оцінювати їхню ефективність і як підходити до інституційної спроможності.

Про зрілість інституцій

Проблема з українськими інституціями в тому, що у нас катастрофа з компетентними людьми, які здатні працювати на певному високому рівні абстракції і не впадати в грижу точкового мислення. Що таке грижа точкового мислення? Наприклад ви говорите: для чого нам Міністерство економічного розвитку і торгівлі України, і чим воно має займатися? Ви говорите на рівні національному, оперуєте понятійним апаратом, висловлюєте свої думки, залишаючись на цьому рівні абстракції. Коли ви переходите на особистості: а той сказав, а той написав, – це означає, що у вас є грижа. Вибачте – ви є некомпетентними. Ви не вмієте тримати лінію розмови, діалогу, не вмієте давати аргументацію, не вмієте вступати в компетентний діалог для пошуку конструктивного рішення. І це є проблема. І я радий, що проводяться такі програми, як ваша магістерська програма з Публічного адміністрування, для того, щоб люди навчилися тримати ту лінію абстракції, щоб було більше компетентних людей, які готові виконувати ті призначення, які необхідні інституціям і нам. Ми, як суспільство хочемо, щоб інституції виконували певні функції, але під ці функції, ми не генеруємо достатню кількість компетентних людей. І це закінчується тим, що, наприклад, хочемо реформувати Міністерство економічного розвитку і торгівлі України, але де знайти 40 людей, які здатні очолити ключові департаменти, які розуміють, для чого вони там, мають відповідні компетенції, необхідні для виконання цього призначення, нового призначення. Тільки тоді, коли в нас в інституціях є компетентні люди, і є критична маса, ми можемо говорити, що ця інституція стала, що це – справді інституція, а не юридична особа. Юридичних осіб у в нашій країні є багато, інституцій – обмаль.

Про ефективність державних інституцій

Навіть, якщо у вас добре організовані процеси, достатня кількість ресурсів, чітке і зрозуміле призначення, компетентні люди, – ці люди можуть бути неефективними. Що це означає? Це означає, що навколо нас є багато пасіонаріїв, які дуже переймаються реформами, і які дуже хочуть щось зробити. І вони так дуже хочуть щось зробити, що все ніяк не можуть нічого зробити. Тобто, вони є нефективними, вони займають посади, ресурс і повноваження, але вони страждають, і нарікають. В нас є така національна риса – ми страждаємо. Не можуть нічого зробити, бо законодавство заважає, люди не такі, в фейсбуці кричать і т.п. Потік нарікань.

Про прозорість прийняття рішень

Часто, коли приймаються рішення, у нас люди огризаються, коли доводиться обґрунтовувати процес прийняття тих, чи інших рішень. Що це означає? Коли заходить мова про класичну policy-тему – сміття, у мене виникає завжди таке питання: а чому ми вирішуємо цю проблему саме в цей спосіб? Чому ми робимо так? Чому ми не робимо сортування, щоб менше продукувати, і не розділяємо сміття, наприклад, у 3, 4, 5 баків вдома? Чому ми не спалюємо це для виробництва електроенергії? Є мінімум 5-10 комбінацій, як можна поводитися з сміттям, і вони взаємовиключні, або так, або так. Якщо вам треба спалювати сміття, а ви його сортуєте – вам немає що спалювати. Словом, є багато питань, і це означає, що має бути прозорість у прийнятті рішень. Якщо мені б сказали: «Ось ми проаналізували, ось є аналітика, і ми вирішили що, у відповідності до наших критеріїв, часу на вирішення, бюджету, наявних ресурсів, компетенцій і морфології нашого сміття, ми прийняли рішення, що ми робимо це в такий спосіб» – питання знімається. Дуже часто, коли починаєш ставити питання – наші люди огризаються: «Ми для добра, а ти…, ми працюємо, а ти…». І розумієш, що є питання невміння і небажання пояснювати критерії прийняття рішень людям, з якими ти б не хотів спілкуватися. Бізнес може ігнорувати неприємні питання, бо це його право. Коли ти чиновник, public administrator – ти не можеш ігнорувати  запити, які стосуються суспільних ресурсів. Які б то не були незручні запитання, давати відповіді на них необхідно. З повагою до гідності, з певною просвітницькою функцією, і в певний розумний спосіб в тому плані, що вступати в дискусію з людьми, які є некомпетентними є небезпечно, оскільки забирає багато часу та пояснень.

Тому найкращий спосіб зекономити час і створити ефективні інституції – це мати цю прозорістю прийняття рішень, коли рішення обґрунтовані, зрозумілі, і це те, чого ми дуже не хочемо робити. Ми хочемо «давайте щось робити…», і в цьому «щось» є пастка хибних рішень. Чому, чим більш розвинена країна, тим більше часу приділяється аналітиці, більше грошей на те, щоб вкладати у дослідження, дебати – те, що нам задається паперологія. Поки ми не навчимось використовувати аналітику, переговори, дебати для того, щоб обґрунтовувати, визначати критерії рішення, ми не створимо нормальні інституції і не перейдемо на інший рівень в публічному адмініструванні. І це, власне те, чому треба вчитися.

Наступне питання підзвітність: хто перевіряє ці рішення, ефективність тих процесів, якими займаються і впроваджують інституції. Яким чином відбувається підзвітність комунальних підприємств? Якщо подивитися на кількість львівських комунальних підприємств, де є наглядові ради, аудити фінансової звітності, ми побачимо, що це є – ніде. А це наші гроші. Дуже часто в нас є комунальні підприємства з незрозумілим призначенням, або з дуже конкретним призначенням – щоб вивести гроші з міського бюджету. До поки ми не реформуємо цю систему, ми не можемо говорити про те, що комунальні підприємства – це інституції, а не юридична особа з усім набором незрозумілих функцій.

Не лише в Україні, а й в усьому світі відбуваються процеси, коли ми переосмислюємо, для чого нам держава, де закінчується її роль, де починається роль нас як індивідуумів. У своїй книзі про роль держави у суспільстві «The Fourth Revolution: The Global Race to Reinvent the State» А. Волдрідж і Дж. Міклтвейт назвали 7 смертних гріхів державних інституцій, які не сприяють їх реформуванню: застарілі форми та формати, хвороба Баумоля, закон Олсена, гіперактивна держава та мутні фінанси.

Зараз держава досі працює з формами та форматами, які не адаптовані до часу, ми тільки щойно починаємо говорити про електронні сервіси. Коли ми реформуємо інституції, ми  маємо пам’ятати не лише про їхнє призначення, процеси, людей, а й про форми та формати. Зараз я залучений до аудиту Міністерства культури, міністр та заступники хочуть реформувати, і щоб з чогось починати, необхідно знати з чого. Ми проводимо багато розмов з працівниками і я не відчуваю спільно драйву, люди не можуть поділитися інформацією, половина комп’ютерів не працює, йде 15-й рік на отримання фінансування на створення електронної бази об’єктів культурної спадщини. А ми живемо в ХХІ столітті. Це гріх для публічної інституції, коли формати діяльності не відповідають часу.

Друге – це хвороба Баумоля. Підвищення продуктивності в сервісних секторах значно відстає від тих секторів, де людський капітал можна замінити на фізичний капітал. Там де можна поставити комп’ютер, робот, там продуктивність зростає значно швидше, ніж в сервісній компанії.

Інший гріх – закон Олсона, який говорить про те, що в демократії найгірше презентовані інтереси великих груп і найкраще презентуються інтереси малих груп. Це є універсальний закон, про який слід пам’ятати. Коли приймаються якісь закони, йде процес реформування, найімовірніше, що якщо будуть проходити консультації, в аудиторії будуть сидіти не ваші бенефіціари, а представники спеціальних інтересів, як мають право там бути, бо це демократія.

Наступні гріхи державної інституції – це гіперактивна держава та мутні фінанси. Це – коли легко приймають закони, не розуміючи хто це буде фінансувати. Якщо ви щось створюєте, і на це потрібні гроші, ви маєте не забути сказати, де їх взяти: або це – новий податок, або ми маємо щось ліквідувати. Люто ненавидять Міністерство фінансів, бо там кажуть «ні». Для мене Міністерство фінансів є однією з тих інституцій, яка реально в Україні працює, тому що хтось має стояти на сторожі мутних фінансів – бажання не зрозуміло звідки отримати ресурс для його розподілу. Якщо ми не маємо коштів на те, щоб утримувати в належному стані культурну спадщину, треба дивитися, що ми можемо з тим зробити. Можливо – це не роль держави, можливо потрібно передати культурну спадщину органам місцевого самоврядування, які далі будуть вирішувати, чи її продавати, чи задіювати приватно-державне партнерство і т.д.

Наступна хвороба – це вкорінені зобов’язання. Це так звані «entitlements» – коли тобі належить. Наприклад, це творчі спілки, Національна академія наук, які вимагають фінансування, не бажаючи пояснювати, яка ефективність від витрачання цих коштів.

І останнє – це політичний параліч, ще один гріх реформування. Тут зрозуміло: всі щось хочуть, не можуть проголосувати, ситуація не міняється.

Розмову записала Марія Гонська

DSC_7877